Рибалка
Полювання
Цікаве
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 50
Форма входу
Ми Вконтакті
Пошук
Статистика
Рейтинг охотников и рыбаков
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Полювання » Полювання на псових

У пошуках вовчого лігва

Просторова структура популяції вовка в Україні має виключно важливий інтерес не тільки для науки, але і для практики ведення мисливського господарства. При зустрічах мене майже завжди запитують про те, як вовки влаштовують лігва, як вони ведуть себе у відношенні до людини. Тому я вирішив розповісти про те, як все відбувається насправді.

Справа в тому, що в минулому певний час я серйозно займався полюванням на вовка і, не будути кривити душею, заробляв певні кошти. Я на своєму рахунку маю більше 60 вовків (я кілька разів намагався точно підрахувати, але кожного разу отримував інший результат). Зараз я з вовчими полюванням "зав’язав” і полюю лише з фото та відеоапаратурою.

Я не хотів би дискутувати про етичний бік полювання на вовка і тим паче на вовченят. Стосовно вовка в Україні це необхідна річ і це ми будемо змушені робити, бо ніякими іншими способами ефективного регулювання його чисельності не досягти. На Заході Європи, чи в Сполучених штатах Америки існує надзвичайно потужний незаконний відстріл вовка, в нас він офіційно дозволений, але для популяції вовка це не істотно, офіційний він чи нефіційний. Популяція хижака по чисельності повинна бути у певному співвідношенні зі своїми жертвами. А для надзвичайно численної української популяції вовка в дикій природі немає достатньої кількості копитних. Тому, вихід із ситуації єдиний – скоротити чисельність вовка і особливо в степовій частині України.

Для умов України пошук вовчих лігв є надзвичайно ефективний метод добування вовків (і заборонений законодавством – ред.). Але не поспішайте із висновками... Для того щоб знайти лігво потрібно добре знати біологію і поведінку цього виду, потрібно навчиться думати, як вовк. А для того щоб пізнати, зрозуміти цього хижака недостатньо лише книжкових знань та аналітичного мислення. Треба багато походити вовчими слідами. Необхідно не тільки навчиться відрізняти сліди вовка від пса, але і навчиться йти слідом хижака орієнтуючись на збиту росу, чи окремі відбитки слідів на дорогах, лісових мохах. Бажано ще і пожити в природі життям первісної людини, котра існувала в тісному взаємозв’язку з природою, залежала від її примх. Крім того, щоб "розуміти” вовка необхідно хоча б декілька разів пережити справжнє почуття голоду, холоду та відчути справжній страх за власне життя...

Нашому цивілізованому сучаснику все це не дано. І тому справжніх мисливців-вовчатників, як кажуть від Бога, у нас так мало. Я наберусь нахабства і віднесу себе до досвідчених вовчатників, бо мене буде не цікаво слухати…

Виводок, у якому було 10 вовченят, того року я знайшов дуже легко. Місцевість мені була знайома до кожного кущика. Але часу було обмаль. Я швидко доїхав велосипедом до виводкової ділянки. Коли вже був на місці сталась неприємна річ – мене по сліду розшукав мій пес Сірко. Повернути його до хати не було змоги і він з радістю забігав по навколишніх кущах. Я оглянув дороги, стежки, мінералізовані протипожежні смуги. Визначився з ділянкою, де повинно бути лігво, і розпочав пошуки. Швиденько обійшов уже більшу частину території. Там, де місцевість була малопридатною для лігва, я проходив її напрямки. В кущах багна, лози, буяхів, біля вітровальних дерев я ходив вже по іншому – петляючим маршрутом. Уважно все оглянув. Пусто. Залишається ще оглянути одну маленьку, але "перспективну” діляночку і можна їхати додому. Обходжу по колу. Сірко почав незвично витягувати морду, завмирати на місці і довго обнюхувати окремі гілочки. Нарешті собака підняв вгору голову, судорожно втягнула повітря, почав підстрибувати і гавкати. Зрозуміло, пес наляканий вовчим запахом, підстрибує, щоб роздивиться вовчицю. І тут, за кілька метрів від мене вовчиця спокійно піднімається з куща багна і неприємно втуплює погляд у собаку, а потім прискіпливо розглядає мене і нарешті неспішно біжить геть...

…В той сезон я, як орнітолог, брав участь у роботі з ІВА-програми, яка включала в себе обстеження і виявлення цінних пташиних територій. Я виїхав, як завжди, велосипедом на північ Рівненської області, щоб обстежити потенційні ІВА-території – цінні для рідкісних видів птахів.

За перший день я доїхав велосипедом до кордону Житомирської і Рівненської областей. Там у лісі на моху я заночував, а наступного ранку збирався вже потрапити на Рівненщину. Мені було відомо, що тут знаходиться виводкова ділянка вовків. Я мав намір перейти кордон лісовими стежками, там, де майже не бувала людина. Від місцевих жителів я знав про лісову стежку, по якій можна вийти на Рівненщину і про два броди на цій стежці. По дорозі я спеціально заїздив у лісництво і ще раз розпитав про дорогу. Лісничий – високий здоровань, дізнавшись про мою поїздку тільки знизав плечима, якось неприємно чи то посміхнувся чи то скривився, і відповів: «В тебе зовсім «криша» поїхала. Гибле місце. Через те і зветься "Страхов”. Краще туди не соватися зовсім. Ми там раз пробували пиляти. Проте, як знаєш, ризикни. Може повезе і якось перейдеш через те болото».

Я був задоволений розмовою. Це те, що мені було потрібно. Там не ступала нога людини – там повинні бути рідкісні види птахів! До болота я дібрався надвечір. Повечеряв. Заліз в накомарник і стомлений заснув під гудіння комарів та журавлині крики.

На світанку я швидко знайшов описану стежку через болото і потягнув велосипед з рюкзаком. Стежка вперлась у вітровали, через які можна було продертись лише пішки. Я змушений був тягнути велосипеда навколо вітровалів. В муках повільно спливали години і хвилини. Особливо нещадно допікали комари і мошка. Ось і брід через болото. Глибоко. В чоботях не перейти. Глибина вище поясу. Нічого не поробиш, доведеться зовсім роздягатися. При таких комарах це дуже неприємна річ. Роздягнувся, перетягнув велосипед, потім повернувся назад і переніс рюкзак. Тіло почали горіти вогнем від комариних укусів і потроху напухати. Особливо неприємно зуділи очі. Дуже хотілось їх потерти руками. Але я знав – цього робити не можна ні в якому разі, бо очі будуть розпухати. Час йшов. Я вже форсував третій брід, а очікуваної Рівненщини все ще не було. Я зрозумів, що заблукав. Треба було зорієнтуватися на місцевості. Поліз в кишеню за картою і компасом. Але їх не виявилось на місці... Так ще одна неприємність, я їх десь згубив.

Почав накрапати дощ. Натиск комарів і мошки ще посилився. Від комарів стояв у вухах справжній гул. При глибокому вдиханні повітря ці кровососи часто попадали в легені і доводилось відкашлюватися до болю в грудях. Глянув на годинник. Вже скоро 12 годин дня і я вже майже 6 годин волочу свій велосипед і рюкзак по болоту… Я зрозумів, що шансів на якийсь успішний вихід з цієї ситуації майже немає. Я був злий на все і в першу чергу на себе. Як я міг вляпатися в таку історію, маючи такий досвід блукання по лісах. Можна було б залишити велосипед і я зміг би швидко вибратися з цього болота. Але знайти потім велосипед в цьому болоті годі було і думати. Я знову проходжу черговий брід, знову обходжу вітровали... Стан близький до божевілля...

І нарешті, ура, попереду завиднілась дорога. Я був радий до безтями. Все позаду. Нарешті я стою з велосипедом на твердій дорозі Рівненської області! Але що це? Я не вірю своїм очам! Дивлюсь під ноги і бачу свої вранішні сліди. Я півдня пролазив по болоту і знову вийшов у Житомирську область...

Лише через декілька кілометрів я трохи заспокоююсь. На дорозі з’являється вовчий слід. Роздивляюсь, роблю проміри. Так, дорослий самець. Поспішає і судячи по "почерку” йде без сумніву до лігва. Значить десь поблизу його чекає вовчиця з виводком. Треба пройти слідом. Декілька кілометрів я вистежую вовчі переходи і в кінці кінців виходжу на пагорб і бачу, що слід йде у густий березовий молодняк на місце недавньої вирубки.

В поліських селах кажуть, що люди з клану вовчатників, яких в народі ще називають просто вовкодавами, при пошуку лігва користуються шостим почуттям і відьмарством... Я не можу заперечувати проти цього вислову, бо якщо стороння людина буде спостерігати за діями вовчатника, який знаходить вовче лігво на території суцільно вкритій болотами і лісами, то чому і не припустити що той знається з лихим. Причому одне лігво від іншого знаходиться за 25 км по прямій, і нормальній людині вистежити по вовчих слідах лігво в час, коли відсутній сніг, просто неможливо.

Отже, ми прийшли до такого ж самого висновку, як і тисячу років назад – ці люди знаються з надприродними силами. Насправді все значно простіше. Треба вміти добре "читати” сліди і мати досвід.

Часу на пошук лігва в мене майже не було, але спробувати дуже хотілось. Як кажуть, хто не ризикує... Обдумую ситуацію. Шосте чуття мені підказує, що ось тут десь недалеко є лігво. Цього разу я лишаю велосипед, рюкзак і обходжу ліс навколо вирубок. Нема ніяких ознак, що десь може бути лігво. Знову повертаюсь на пагорб і знову роздумую. Так, коли б я був вовчицею, де б я розмістив лігво? Так, дуже зручно ось у цьому густому березняку з кучами завалів деревини, поблизу лісової дороги. Але не зовсім безпечно, близько дорога. Інші варіанти є? Здається і нема. Треба перевірити.

Йду в гущавину молодого березняку. Продираюсь через завали, кущі. Слухаю. Так, знайти лігво буде нелегко. За кілька метрів геть нічого не видно. Кругом валяються кучі звалених трухлявих дерев. Нарешті знаходжу майже непомітну для ока стежечку. Минулорічне листя злегка припідняте. Повільно йду слідом. В разі, якщо я вийду точно на лігво, можна розраховувати, що його знайду. В противному разі тут можна лазити цілий день без результату. А сил лишилось зовсім мало.

Підхожу до чергового завалу деревини. Слід пішов під впале дерево. Чую якийсь тихий шурхіт. Слухаю. Шум знову повторюється. Схоже на вовчицю. Так, судячи по звуках, вона всього за кілька метрів від мене. Без зайвого шуму витягую ніж. Знову почулось дихання і сопіння звіра. Чутно, як вовчиця втягує носом повітря і намагається мене обнюхати. Вона знаходиться зовсім близько – по той бік стовбура. Але я її зовсім не бачу. Нарешті чую тихі і такі приємні кроки хижака, що віддаляються від мене. Полегшено зітхаю і розгортаю руками кущі. Переді мною лігво з вовченятами. Цуценятам всього 2-3 дні, але вони великого розміру з красивим сивим хутром з характерним полиском. Справжні породні поліські вовки! Лігво зроблено під великим виворотом товстої вільхи. Вовчиця зробила широку нішу, в якій спокійно могла б розміститься навіть людина. Треба поспішати. Дорога додому далека.

В лісі на насипаному шляху зустрічаю підводу. Порівнявшись зі мною, кінь рвучко зривається в галоп і несеться, як ужалений по дорозі. Їздовий віжками і лайкою безрезультатно намагається його якось приборкати. Я не можу зрозуміти, що сталося? Та потім згадую про вовченят. Зрозуміло коня налякав вовчий запах, якого я набрався доволі. А попереду ще два села! Заїжджаю в село і… зустрічаю чергову підводу. Куди подітись? Розвертаю велосипед назад, потім заїжджаю в бокову вуличку і таким чином об’їжджаю всіх зустрінутих коней. Ось так маневруючи, проїжджаю два села. Далі ще лишається 20 кілометрів лісовими дорогами і я вдома.

Незважаючи на втому, я швидко крутив педалі. Треба засвітла проїхати більшу частину шляху. Накрапує дрібний дощик. Ніч буде темна. А спати в лісі під поліетиленовою плівкою в накомарнику – річ малоприємна. За 6 кілометрів від моєї домівки стало зовсім темно. Справа від дороги заблищали вогнища літнього табору худоби, котру випасали в лісі. Я не знав, що цю отару вже другу ніч "тероризують” вовки. Проїжджаючи за 200 метрів від загонів з худобою я побачив багато вогнищ. Собаки, зачувши від мене вовчий запах, підняли страшний гавкіт. Пастухи почали голосно кричати. Хвилювання від собак передалось і худобі. Отара забігала в загоні, вдаряючись об загорожу з жердин. Огорожа підозріло тріщала. Далі я був змушений звернути в ліс і об’їхати табір по колу. Стало зовсім темно. Я просувався зовсім повільно. Ліхтарика зі мною не було. Нічого не було видно на відстані витягнутої руки. Потім взагалі довелось спішитись. Раптом позаду себе я почувся сильний і до болі знайомий тупіт. Вовки! Неймовірно, але факт. Мене переслідують вовки! Прямо на мене на повному ходу біжать два величезних вовки-материки! Що робити? Судячи з їх швидкості і гупотіння, вони мають до мене серйозні наміри. Самому справиться з двома дорослими розлюченими хижаками – шансів ніяких. Але виходу нема – треба борониться. Рвучко відчіплюю металевий гачок з гумовою натяжкою і скидаю з велосипеда рюкзак. В одну мить вдягаю теплу куртку, обмотую ліву руку сорочкою, на випадок, коли доведеться заштрикнути в пащу руку і перекрити дихання вовку, хватаю ніж у праву руку. Тупіт вже зовсім поряд...

В голові промайнула думка: "Так цього разу я вже здається влип по самі вуха. Погано, що нічого не видно. Орієнтуватися треба на звуки. Перший удар треба встигнути нанести ногою і не дати змоги, щоб вовки взяли мене "по місцю” – за шию. Тоді вже кінець!”

Виставляю ліву руку для захисту, праву з ножем відвожу вбік і назад, втягую голову в плечі, розставляю і трішки згинаю в колінах ноги. В м’язах з’являється неприємне тремтіння і поколювання. В народі кажуть, що то по тілу забігали мурахи. Волосся на голові справді настовбурчилось. Так, адреналін у крові почав діяти. Легені і серце запрацювали в страшному темпі. Ну що, я готовий і зараз здається розпочнеться... Але за якихось декілька метрів тупіт припинився, між вовками розпочалась гризня, що перейшла у справжню бійку. Я зрозумів, що материк затримував самицю від нападу на мене і в останній момент, щоб попередити сутичку з людиною напав на вовчицю. Треба скоріш втікати, бо невідомо скільки часу він зможе утримувати свою подружку. Я знову підхоплюю велосипед, рюкзак, біжу, спотикаюсь, падаю і знову біжу... Гризня, гарчання, клацання зубів потроху віддаляється. Все стихає, але скоро я знову чую позаду вовче тупотіння. Тепер у мене є вже маленька надія на материка, віра в те, що він все таки «переконає» вовчицю не робити дурниць.

Переслідування тривало доволі довго, мабуть з півкілометра. В усякому разі мені так здалося. Вовчиця нарешті угомонилась. Уважно прислухаюсь... Так, тупотіння стихло повністю. Я знесилений падаю на землю. Дощик приємно заморосив на моє розпашіле лице. І тут, зовсім близько я почув завивання. Вовки вили довго, злагоджено красивими звучними голосами. Луна від завивання пішла далеко лісом. В тембрі голосів цієї сімейної пари відчувалась сила величних диких звірів і безмірна туга. Материки оплакували своє горе...

Для мене це означало і те, що вовки заспокоїлись і не мають особливих намірів мене атакувати знову. Вони дали мені гарний урок і треба визнати нагнали навіть трішки страху. Повірте мені на слово: в темну ніч близьке спілкування з розлюченою вовчицею залишає дійсно незабутні враження на все життя!


Журнал "Полювання та риболовля"

        С.Жила
Категорія: Полювання >>Полювання на псових | Додав: babau (20.10.2012)
Переглядів: 1451 | Рейтинг: 0.0/0

Це цікаво!
Всього коментарів: 0
 
Реклама