«Іноді, посеред глухозим’я, трапляються дивні явища. На великих ріках або водоймищах зненацька вдається виявити потужні мігруючі окуневі косяки. Куди прямує в таких кількостях смугастий хижак, залишається загадкою, але, у будь-якому разі, для риболова це справжнє свято...» - так пише А. Клімов у своїй статті «Зимове блешнення окуня» (альманах «Рибалка-спортсмен»). Дійсно, міграція окуня дуже рідкісне й зовсім незрозуміле явище. Я переконаний, що кожному в житті пощастило спостерігати цю картину. Мені, на щастя, удача посміхнулася. Було це всього один єдиний раз, хоча щороку, починаючи з 1956 р., я виходжу на лід і з величезним задоволенням віддаюся зимовій риболовлі. А трапилася ця зустріч наприкінці 70-х років на Київському водосховищі. І ось як це було...

Весна того року була ранньою. Уже в середині лютого сонечко добряче припікало, на асфальті почав танути лід. Полювання давно закінчилося, і надлишок моєї енергії довелося спрямувати на риболовлю. Зазвичай у неділю з гарнізону (смт. Десна) одна-дві машини, набиті рибалками, виїжджали на Київське водосховище в район Окуніново або Косачівки. Ловили ми в основному на блешні. Мотиль уважався розкішшю, просто бракувало часу на його добування. А купити ніде. Хоча поруч була красуня Десна, перевагу рибалки віддавали саме Київському водосховищу, там риби було більше й улови стабільніші.

У п'ятницю ввечері, ще знаходячись на службі, я планував у неділю «пошерстити» окунців у районі Окуніново, аж раптом мене покликали до телефону. Дзвонив мій друг, товариш по полюванню та риболовлі Славко.

- Я сьогодні побував на такій риболовлі - «закачаєшся»...

- Не вигадуй, - кажу я йому, - ти ж до Києва їздив...

- Так, був у Києві, а потрапив на риболовлю. Будеш іти, заскоч до мене на хвилинку... Покажу!

Природно, що після такого повідомлення мені на службі не сиділося...

- Проходь до ванної! - без зайвих розмов сказав Славко. - Сам побачиш.

У ванній, наповненій водою, плавали чималі окуні. Один в один, близнюки-брати. «На око» по 500-600 грамів кожний.

- Це улов за 30-40 хвилин. Уявляєш, що там відбувається?

Я не уявляв. Тому що улов і риба були надзвичайні, а піймати таку кількість із такою якістю за такий короткий час – це або фантастика, або вимисел.

З’ясувалося, мій друг справді був у Києві у відрядженні. Упоравшись швидко з усіма службовими справами, він заскочив на знамениту «Бухару», де придбав зимове вудлище, японську волосінь, набір блешень. Звичайно ж, йому не терпілося перевірити обновку на ділі. Та раніше ніж найближчої неділі здійснити бажане не було можливості. Але, мабуть, сам Господь пішов йому назустріч. Коли УАЗик проїхав Київську ГЕС і кілька кілометрів бетонкою набережної водосховища, він побачив удалині на льоду велику групу рибалок. Рибацьке серце не витримало... Молодий офіцер вийшов на лід у шинелі, хромових чоботях, без плішні й льодобуру, без рибацького ящика лише з однією новомодною вудкою. Мотиля в нього теж не було. Він звернувся до рибалок, мовляв, чи можна нову снасть випробувати. Йому дали бур і мотиля. Що найбільше вразило Славка, то це велика кількість риби на льоду біля кожного рибалки, та й вільних лунок не було взагалі. А це означало одне – рибу не шукають, її знайшли. Рибалки сиділи щільно, і клювання тривало безперервно. Пробуривши неподалік від них лунку й опустивши блешню з мотилем на дно, при першому ж підйомі Славко побачив клювання: кивок спочатку придавило й відразу підняло. Клювання в його лунці почалося й не закінчувалося до сутінків.

- Їдучи звідти, - сказав Слава, - я на гілку лози біля самої дороги повісив окуня. Його добре видно. Це для орієнтира. Навіть удень там дуже важко визначитися з місцем, надто все однакове: ліворуч море, прямо дорога, а праворуч кущі лози. Отож орієнтуйся по окуню!

- А ти?

- Я завтра не можу, мені на службу.

Протягом години я знайшов двох однодумців. Потім до нас приєднався ще один рибалка з машиною, а мотиля знайшли в стариці Десни вже вночі.

Виїхали ми о 6 ранку, ще затемна. Повернувши на заповітну бетонку, щосили обшукували очима прилеглі кущі.

- Є! - закричав водій. - Он щось висить на кущі. Точно окунь! Не обдурив Славко!

На місці загадкової риболовлі наша компанія опинилася першою, нікого ще не було. Однак не минуло й десяти хвилин, як до «нашого» місця під'їхала ціла кавалькада автомобілів і автобусів.

- Ти дивися, що діється! - промовив я. - Славко казав, що рибалок було чоловік з десять, а тут...

- От що значить «рибацький телефон», - зазначив напарник.

На лід виходили дружно. Буквально за п'ятнадцять-двадцять метрів від берега на льоду утворилася тріщина. Славко про неї нічого не казав. Імовірно, уночі спустили воду й лід, просідаючи, тріснув. Але нікого даний факт не бентежив. За моїми підрахунками у першій хвилі тих, хто виходив на лід, було біля півсотні людей. Усі відразу ж бурили нові лунки, сідали на старі й ніхто нікуди не рухався. Тільки руками махали, вибираючи волосінь разом з рибою на лід. Друга хвиля рибалок під'їхала, коли ми вже неабияк «спітніли». За нею була третя, остання. Легкий туман стелився над водосховищем. Незабаром виглянуло сонечко, і туман почав розсіюватися, а сонечко щосили припікало. Поруху повітря жодного. Теплінь і благодать невимовна. Бушлати й кожухи в рибалок розстебнуті, хтось навіть скинув їх на лід. А клювання триває...

Озираюся навсібіч, неподалік від мене сидить київський рибалка. Допоки я витягну одного окуня, він устигає вивудити трьох. У чому справа? Мені зовсім незрозуміло. Може, у нього блешня інша? Запитувати незручно. Піднімаюся з ящика, закурюю, залишивши снасть на льоду, підходжу до нього ближче. От він знову висмикує чергового окуня, блешня в нього майже така, як у мене, шротинка, тільки трохи меншого розміру. Грає він блешнею так само, як і я: ледь стукає по дну. Так у чому ж річ? Може, у полі гри його блешні риби більше? Можливо... А, може, і ні. Не знайшовши відповіді на ці питання, я вирішую запитати киянина, в чому ж причина його успіху.

- У мене волосінь 0,12, - каже він, - а у вас?

-У мене 0,15.

- От бачите, різниця є й вона, ймовірно, для риби істотна. У цьому, як на мене, і весь секрет...

- Це не можливо, просто у вас лунка щасливіша за мою. Я не заздрю, жаба мене не душить, просто цікаво розібратися...

- Хочете, поміняємося лунками, і тоді побачите, різниці ніякої не буде. Риба йде валом... Ви до лунки зазирали!?

- Ні.

- То подивіться. Тільки щільно прикрийтеся від світла, тоді побачите...

Я виконав всі поради киянина: ліг на лід, прикрив лунку руками від світла. Глибина в районі лову не перевищувала 2 метрів, вода прозора й те, що я побачив, мене вразило – дна видно не було! Лише риба. Окунь ішов суцільною стіною в одному напрямку декількома рядами. Як сарана, як полчища Чингізхана. Кілька хвилин я лежав на льоду й спостерігав за дивовижною картиною. А рибі, здавалося, не буде кінця...

- Переконалися? - запитав киянин.

У мене просто не було слів... Тоді, для підтвердження своєї теорії щодо тонкості снасті й підвищенні за рахунок цього її уловистості, він подарував мені близько метра своєї волосіні. Коли я переоснастився, клювання значно почастішали. Виходить, чим тонша снасть, тим активніше на неї клює риба!

До темряви ловити ми не стали. Зібравши більш ніж солідний улов, поїхали додому. Повторно побувати на ділянці, де мігрував окунь, мені не довелось. І скільки днів тривало дане явище, я сказати не можу. Однак враження від тієї риболовлі залишилися незабутні.